Павло штепа московство його походження, зміст, форми й історична тяглість - страница 29


Гетьман Б. Хмельницький у своєму універсалі 1648 р. пише про: „...предків наших русів з Ругії од Помор’я Балтицького“. У грамоті короля Отона наша княгиня Ольга названа Regina Rugorum (а не Russorum)537. Все це і багато іншого вказує, що ті „варяги“ Рюриковичі, які прийшли до Києва, були нащадки Одоацера або князя з Ругії, себто були українцями. Такої думки і професор С. Герберштайн.

Як бачимо, москвини не змогли знайти собі царя з-поміж себе, а мусили позичати в Україні. Та й українська династія Рюриковичів скінчилася в Московщині, коли вмер 1598 року цар Федір, син Івана IV. Так урвалася і ця династична тоненька ниточка до московського права на спадок Руської (Київської) держави. По смерті царя Бориса Годунова (чистокровного татарина) москвини обрали на свого царя боярина Михаіла Кішкіна. Його рід не мав жодних зв’язків з нічим українським. Щоб нав’язати того Кішкіна хоч до якогось царського роду, москвини перезвали його на Романова, мовляв, його рід походить з Риму. Але ім’я Роман – західно-європейське і переважно католицьке, його в Московщині ніколи не було й немає. Та й рід „Романових“ вимер, коли німкеня Катерина ІІ вбила 1762 року свого чоловіка царя Петра ІІІ, останнього Романова. Від неї тягнувся аж до 1917 року чистий німецький рід Ангальт-Цербстський, під псевдонімом Романових. Коли царська династична нитка від Києва урвалася, мусила Московщина снувати народну. Московські історики від монархіста М. Карамзіна XVIII ст. до ліберала В. Ключевського ХІХ ст. включно з соціалістичною А. Панкратовою ХХ ст. напружують усі свої здібності, аби довести, що Руська (Київська) держава з усіма її багатствами є „общим достоянием великороссов, малороссов, белороссов“, довести, що „велико и мало, и бело – все есть Росы то есть русские“. Московський історик М. Полєвой, змосковщений українець (1796– 1846), написав 6 томів „Истории народа русского“. У ній він не пропагував „общего достояния“. Микола І покарав його, і він помер з голоду-холоду. „Демократична“ Московщина перевидала всі монархічні „Истории России“, крім М. Полєвого.

Вигадка „Москва – ІІІ Рим“ не була в Московщині лише мрією, маренням, теорією. Московщина використовувала її у зовнішній політиці від XVII до ХХ ст. включно. І слід визнати, мала велику політичну користь з того, скажімо, вторувала Московщині шлях до загарбання всіх православних церков. Їх загарбати намагається і теперішня соціалістична Московщина, і тому корисно знати про подібні попередні московські спроби.

Поширити владу московського уряду на всі православні церкви Московщина намагалася неодноразово за останні 300 років. По захопленні 1453 р. турками Царгороду Московщина в запозичення 1504 р. з Балкан ідеї ІІІ Риму проголошувала себе також спадкоємницею і Вселенського православного патріархату. Але Туреччина не знищила Вселенського патріархату в Царгороді. Чи не єдиний спосіб опанувати Царгород – загарбати його. І Московщина намагається здійснити це від XVI століття. Микола І пробував зробити це 1854 р., Микола ІІ вимагав 1917 р. від Франції та Англії їхньої згоди на загарбання Московщиною Царгороду як плату за участь у війні проти Німеччини.

За татарської влади московське життя – навіть церковне – потатарщилося. Хоча хан Золотої Орди не був християнином, московська церква молилася за нього і його родину, отож легко розірвала канонічні зв’язки зі Вселенським патріархом. Першу спробу усамостійнити свою церкву Московщина зробила 1448 року. За канонами православної церкви нових митрополитів наставляє, висвячує патріарх. Московщина порушила цей церковний закон. Князь Василій ІІІ сам наставив, а московські єпископи самі висвятили 1448 року єпископа Іова на митрополита. Вселенський патріарх та всі православні церкви засудили таке порушення церковних законів і не визнали Іова за канонічного митрополита. Але історики московської церкви, зокрема, митрополит Макарій твердять своє: „Упадок Царгорода призвів до незалежності московської церкви від Вселенського Патріарха“. Але Царгород упав 1453 року, а Іова висвятили 1448 року, тобто за п’ять років перед упадком Царгорода.

У православних церквах новонаставлений єпископ давав обіцянку не визнавати митрополитом нікого, крім призначеного Вселенським патріархом, що було частиною чину висвяти єпископа, робилося це і в московській церкві. По упадку Візантії московська церква додала 1458 року до тієї присяги слова: „...и по повелению государя“, тобто митрополита, призначеного Вселенським патріархом і царем разом. А пізніше (1495 р.) змінила на цілковито протилежне: новонаставлений єпископ обіцяв не визнавати митрополита, призначеного Вселенським патріархом, а визнавати лише призначеного московським царем538.

Московський митрополит коронував 1547 року Івана IV, знаючи, що це не правосильне за законами православної церкви. Московщина послала до Царгорода послів з багатими дарунками Вселенському патріархові, аби він дав грамоту, якою визнає коронування законним. Патріарх Єремія грамоти не дав, пояснюючи москвинам, що коронувати королів мають право лише два патріархи: Римський (папа) та Царгородський (Вселенський православний), а про митрополитів і говорити годі. Єремія запропонував Московщині прислати свого заступника (екзарха), який іменем Вселенського патріарха наново коронуватиме Івана ІV. Московщина відмовилася.

Отже, патріарх Єремія грамоти не дав, проте в московських архівах така грамота ... є – без дати, в ній виправлені слова, і палеограф В. Регель довів, що грамоту написали і підписали московські урядовці в Москві, ще й пізніше виправляли. П. Мілюков визнає її за підробку539. Московщина ж долучила її до збірників законів як історичний документ законності коронації.

Крім московської, всі інші православні церкви перебували в XVI ст. під чужинецькою владою, та ще й (крім української) магометанською, були малі й бідні, отже, мусили їздити до Москви за грошовою допомогою. Навіть Вселенський патріарх. І коли Московщина, наставляючи самовільно свого митрополита, зневажила закони православної церкви, не було кому її покарати. Підбадьорена Московщина задумала заснувати свій патріархат навіть якщо Вселенський патріарх заперечуватиме. Засновувати новий патріархат має право лише Вселенський Собор, а в окремих випадках – Собор усіх патріархів. Знаючи це, цар Федір надав 1586 року антіохійському патріархові Іокимові велику грошову допомогу, коли той приїхав до Москви, і обіцяв дати ще, якщо Іоким умовить всіх патріархів ухвалити заснування московського патріархату. Але патріархи не ухвалили. Два роки пізніше (1588) приїхав до Москви за дарунками сам Вселенський патріарх Єремія. Москвини сподівалися, що він привіз бажану ухвалу Собору патріархів, а дізнавшись, що не привіз, вимагали, щоб він сам наставив. Єремія відмовився, йому запропонували залишитися в Москві і стати московським патріархом. І від цього він відмовився. Тоді його ув’язнили, поставивши вартових, які не допускали нікого до патріарха. Так залякували його марно півроку.

Довелося московський патріархат засновувати окремим державним законом під назвою „Уложоная грамота“. До „Грамоти“ москвини вписали теорію Філофея про Москву – ІІІ Рим, а також зазначили, що на соборі єпископів, який обрав московського патріарха, був присутній Вселенський патріарх Єремія з усім своїм почтом, і що Єремія ніби казав там: „Антіохійський патріарх Іоким повідомив мене, що московський цар просив заснувати московський патріархат. Отже, я з Олександрійським патріархом Сільвестром, з Єрусалимським патріархом Ніфонтом, з Антіохійським Патріархом Іокимом і з архиєпископами та єпископами, усім Собором радили і ухвалили заснувати московський патріархат“. Все це було від першого до останнього слова сфальшовано. Єремія на „соборі“ не був з тієї причини, що „собору“...не було. І нічого подібного він ніколи не казав, навіть ім’я Єрусалимського патріарха переплутане: назвали москвини його Ніфонтом, а він справді називався Софронієм. Хоч як заляканий був Єремія, проте відмовився підписати. Москвини заявили, що втоплять його з усім почтом. Грек підписав і негайно втік додому.

В „Уложоной Грамоте“ написано, що собор єпископів відбувся 26 січня 1589 р. Історики не знайшли в московських архівах жодного натяку на цю подію. Записано, що в соборі брали участь 56 єпископів, а підписів є лише 32, серед них навіть підписи українських, білоруських, литовських єпископів. А вони нічогісінького не мали спільного з Московщиною, бо ж їхні землі не належали до Московщини, а творили свою незалежну Литовсько-Руську державу. Навіть такий історик, як митрополит Макарій, що виправдовував московські шахрайства, мусив визнати, що все в „Уложоной Грамоте“ є вигадкою540. Разом з патріархом Єремією перебував у Москві Монемвасійський митрополит Ієротей. Він пише, що Єремія підписав лише під загрозою його втопити, що „Уложоная Грамота“ є суцільною брехнею, що московський патріархат є неканонічним. Таке пишуть і самі москвини541.

Порятувавшись з московського полону, патріарх Єремія не хотів оприлюднювати московського насильства над ним, хоч Олександрійський патріарх Мелетій вимагав від нього скасувати свій вимушений загрозою підпис і проголосити незаконність московського патріархату. Осмілілі від того москвини почали вимагати від патріархів визнати московський патріархат першим серед усіх патріархатів, загрожуючи припинити їм допомогу542. Хоч патріархи дуже потребували московської допомоги, але таке нахабство їх обурило, і вони визначили йому п’яте місце. Це визначення обґрунтував Олександрійський патріарх Мелетій Пігас. Москвини припам’ятали йому це, і коли він вислав до Москви архимандрита Неофіта та ченця Іоана по допомогу, Московщина закатувала на смерть тих послів, хоча вже й тоді навіть напівкультурний світ визнавав недоторканість послів. Щоб помститися патріархам, Московщина знайшла спосіб принизити їх: запроектувала заснувати в Московщині аж п’ять патріархій і про це повідомила всіх патріархів.

Таке заснування московського патріархату ворожо зустріли в Новгороді, його неканонічність спричинила, що новгородці не визнали його. Архиєпископ новгородський демонстративно носив митрополичий білий клобук на ознаку непідлеглості московському митрополитові і патріархові. На цьому з’явилася в Новгороді самостійницька, протимосковська література, що вивищувала Новгород супроти Москви. Як от у „Повести о белом клобуке“. Християнський світ вірив, що 1498 року настане кінець світу, бо виповнювалося 7 тисяч років від сотворіння світу, а пророки віщували кінець світу саме через такий проміжок часу. У Європі жваво обговорювалася ідея месіанства народів на тлі того „кінця світу“. Новгород ще жив європейським культурним життям, ця ідея обговорювалася й тут, і новгородці прийшли до висновку перенести світовий православний осередок з Царгорода до Великого Новгорода543, що й висловлене в „Повести о белом клобуке“. Тут оповідається, що візантійський імператор Костянтин подарував папі Сильвестрові дорогий білий клобук. Наступник Сильвестра передав клобук царгородському патріархові, а той за наказом з неба передав його новгородському архиєпископові Василію. Відтоді новгородські владики носять білий клобук як символ найвищої церковної влади, переданої Великому Новгородові544. Московський собор заборонив 1564 р. новгородському архиєпископові носити білий клобук. Собор 1567 р. ухвалив, що „повесть есть писанием лжевым и неправым“, а автор написав її „от ветра главы своея“. Сто років пізніше Московщина привласнила собі цю повість, замінивши слово „Новгород“ на „Москва“.

Надалі Московщина почала рвати зв’язки з Вселенським патріархом та вивищувати свою московську церкву понад усі православні. Метою цього було зробити московського патріарха Вселенським, підпорядкувавши йому всі православні церкви. А главою московської церкви був не лише фактично, а й юридично московський цар. Отже, підпорядкувати московському цареві.

Християнство в Московщині запровадили українці, місіонери з Києва: створили церкву, дали їй своїх українських святих та тих грецьких, що їх визнала Українська церква. Українець архиєпископ Дмитро Ростовський склав життєписи святих „Четії Мінеї“, там не могло бути святих москвинів, але це заперечувало доктрину „Москва – ІІІ Рим“ і право на московський патріархат. Московщина мусила хутко виробляти своїх святих. Це забирає багато років. Українська церква за 600 років канонізувала 22 святих. Московська – канонізувала лише за два роки 39. За такого поспіху чимало помилилися і пізніше мусили виключати деяких, бо їхня „святість“ навіть і на московську міру виглядала чимось іншим. Наприклад, святий патріарх Іоким закатував 1685 року 90 невинних людей, а між ними і священиків та ченців, бо хотів загарбати їхні маєтки.

Своїх святих можна наробити сотні за пару років, але великих історичних постатей не наробиш. Лишався єдиний шлях – украсти їх в інших народів. З омосковщеного „царя Пруса“ Європа сміялася. У поляків не вкрадеш, бо їхню історію теж знає Європа. Історичне щастя москвинів (і українська нерозумність) дало до московських рук стародавню Україну з її кількатисячолітньою багатющою культурою і славою. І Московщина вчепилася за цю золоту нагоду. Десь близько 1498 року москвини написали „Сказание о бармах Мономаховых“. Воно оповідає, що візантійський імператор Костянтин Мономах передав королівські клейноди, в тому числі й „шапку Мономаха“ (корону) Київському великому князеві Володимирові Мономахові. У пізніших московських списках того „сказания“ дописано: „...не просто рєши такового дарованию и не от человек, но по Божиим неизреченым судьбам, претворяще и преводяще славу гречскаго царства на росыйского царя“. У цій байці – жодного слова правди. У візантійських, київських, римських та інших (крім московських) архівах, літописах, переказах немає й натяку на передачу Візантією будь-яких клейнодів будь-кому поза Візантією. А в московських архівах є лист ніби від Царгородського патріарха, що повідомляє, ніби імператори Василій і Костянтин послали клейноди Київському Володимирові. В тому листі ім’я Василій виправлено на“василевс“, що грецькою означає „імператор“. Це слово „василевс“ стоїть перед іменем Костянтин, отже, означає „імператор Костянтин“. Крім того, вишкрябане місце на імені „Володимир“ і написано „Мономах“. У всіх немосковських писаних пам’ятках нема жодної згадки, що Володимир, син Всеволода мав титул „Мономах“. Це вже москвини дали аж у XVI ст. титул „Мономах“, щоб підперти свою вигадку про „Москву – ІІІ Рим“. Навіщо це робилося? Візантійські імператори Василій і Костянтин Мономахи жили за часів Володимира Святого. Отже, якщо вони давали клейноди, то йому, а не його правнукові Володимирові Мономахові, якого батько Всеволод тоді ще й не народився. Москвини хотіли надати ті клейноди саме Володимирові Мономахові тому, що мали його (а не Володимира Святого) за засновника Суздальського роду Рюриковичів. А крім того, його батько Всеволод одружився з візантійською царівною Мономахівною. Про „шапку Мономаха“ – жодних писаних пам’яток, крім московських. Та й московські не згадують про неї аж до часів Івана IV. Більшість дослідників – немосквинів вважають ту „шапку Мономаха“ за татарський виріб. Цю білими нитками шиту побрехеньку Московщина зробила державним документом, що має довести її право на спадок Києва і ІІ Риму – Царгороду. Москвини записали її до „Степенной Книги“ і внесли до коронаційної церковної відправи. Навіть намалювали в московському Успенському соборі образ передачі царських клейнодів візантійським імператором Костянтином київському Володимирові Мономахові. І тут збрехали: поставили 988 рік, тобто час Володимира Святого, а не Володимира Мономаха. У тому соборі коронувалися всі московські царі. Отже, кожному пригадувалося, що він має здобути спадок Візантії – здійснити московську національну доктрину „Москва – ІІІ Рим“. І справді, це нагадування справляло гіпнотичну силу не лише на фанатиків. Ліберал П. Мілюков кричав 1917 року: „Росія має всі права на Костянтинополь. Він наш, московський, був, є і буде“. „Сказание о бармах Мономаха“ встановлює родовід (і спадкові права) московських князів до українських королів; від них до візантійських імператорів; від них – до Риму, а від нього – до імперії Олександра Македонського, до якої належала Мала Азія та Індія. Загарбати Індію планував ще Петро І545. „Демократична“ Московщина їх здійснює в Кореї, Лаосі, В’єтнамі, Індії.

Після перемоги в останній війні Московщина обсадила своїми військами Балтійські держави, Польщу, Західну Україну, Болгарію, Румунію, Мадярщину, Чехію і відразу підпорядкувала православні церкви тих народів московському патріархові. Сербії не пощастило окупувати, і тому сербська церква залишилася незалежною. Католицьких та протестантських церков цих народів Московщина не мала ніякої можливості підпорядкувати своєму патріархові. Але мала багато спільного з православієм уніатської церкви, і Московщина їх підпорядкувала. Звичайно ж „добровільно“ з їхнього боку: наказала 1946 року Румунському православному патріархові закликати уніатів, подавати просьби прийняти їх до Румунської православної церкви. З усіх 700 румунських уніатських священиків подали просьбу лише 38. Московщина визнала цих 38 за уповноважених представників усіх 700, вся Румунська уніатська церква підпорядкувалася Румунському православному патріархові, а той уже був підпорядкований московському патріархові офіційно, тобто московському імперському урядові. У такий самий спосіб Московщина знищила 1946 року й Українську уніатську церкву з тою різницею, що її глава митрополит Андрій Шептицький не захотів піти шляхом румунського патріарха, відмовився кликати своїх вірних до з’єднання з московською церквою. Ще діяла в Галичині Організація Українських Націоналістів (ОУН), і галичани були настільки національно свідомими, що самі розуміли причину тотожності московської монархічної і соціалістичної політики.

Наступник А. Шептицького митрополит Й. Сліпий та 9 єпископів Української уніатської церкви не захотіли приєднатися до московської православної церкви, і Московщина всіх їх ув’язнила і вигубила. Живим лишився лише Й. Сліпий. По 18 роках ув’язнення Московщина випустила його до Рима.

З Українською православною церквою Московщина не церемонилася, не робила жодних комедійних прилучень, просьб, а без жодних балачок ув’язнила (1929–1932 рр.) і вигубила всіх 27 єпископів на чолі з митрополитами Василем Липківським і Миколою Борецьким.

Московщина надумала повторити своє шахрайство 1588 року в 1947 році: запросила на собор московської церкви всіх православних патріархів, митрополитів, єпископів з-поза СРСР. Планувалося зробити цей собор Вселенським, що проголосив би московського патріарха Вселенським. Підступ не вдався, бо Вселенський патріарх пригадав546 усім владикам московське шахрайство 1588 року. Собор не відбувся.

Цинічна Московщина вже цілковито відкрито й офіційно проголосила547, що не визнає Царгородського патріарха за Вселенського, бо, мовляв, коли зникла Візантійська імперія, то з нею зник і титул „Вселенський“ задля Царгородського патріарха. Зрештою, єпископи свій титул одержують від назви катедрального міста (існують єпископи: Ленінградський, Сталінградський на глум християнам). Від 1923 року не існує Костянтинополя (Царгорода), а існує Істамбул. Отже, той патріарх, який живе в Істамбулі, має право на титул лише „Істамбульський“.

Наступного 1948 року Московщина знову пробує звабити світових православних владик на гучне святкування 500-ої річниці незалежності московської церкви. Православні церкви, приймаючи запрошення, сподівалися одержати, як і раніше, допомогу. З 12 православних церков 9 прислали представників. Допомогу дістали, але не задурно: за їхньою участю було оголошено малий собор, якому запропонували політичні ухвали, хоч гості не мали на те повноважень.

Десять років пізніше (1958 р.) Московщина знову пробує знищити Царгородський патріархат, щоб перенести Вселенський до Москви. Знову урочисто святкується відновлення московського патріархату. Знову гості взяли допомогу, подякували і обіцяли подумати. Ще одна подібна спроба датується 1963 роком. Ватикан тоді запросив православні церкви прислати на собор католицької церкви своїх представників як спостерігачів. Вселенський патріарх Атенагорас, дбаючи про єдність православія, запитав московського патріарха Алексія, чи той пошле своїх представників. Алексій відповів, що не пошле. Атенагорас повідомив Ватикан, що теж не пошле представника. Дізнавшись про це, Алексій (тобто уряд СРСР) негайно вислав на собор своїх представників: єдиним представником православія на соборі став московський патріархат (через своїх відпоручників). Мовляв, московський патріарх фактично є Вселенським.

Спадковий зв’язок з Києвом – основа, що на ній стоїть вся облудна будова московської національної доктрини „Москва – ІІІ Рим“. Московщина має єдиний шлях до ІІ і І Риму – шлях через Київ, тому московська національна доктрина нерозривно пов’язана з володінням Києвом. Ось чому смерть московської доктрини, а отже і московської імперії, залежить від України. Це добре розуміє Московщина і тому з такою люттю бореться проти державної незалежності України. Вона боїться втратити ту силу, яка створила імперію і втримує її від розвалу досі. Боїться загубити свою національну доктрину „Москва – ІІІ Інтернаціонал“. Не знаючи, звідки ця доктрина бере свою розгінну силу, не знаючи коріння отого „Москва – ІІІ Інтернаціонал“, не зможемо її побороти. А коріння, повторюємо, „Москви – ІІІ Інтернаціоналу“ лежать глибоко в „Москві – ІІІ Римі“, а не в марксизмі, інтернаціоналізмі, соціалізмі, як здається невігласам чужинцям і малоукраїнцям.

Чотири рази в історії тряслася земля під Москвою – ІІІ Римом. Хиталася основа московської національної доктрини. Вперше в 1605–1609 рр., коли на трон ІІІ Риму сів пройдисвіт Димитрій, а по ньому трон забрав католик Владислав. Вдруге – 1648 року, коли в Києві постала могутня держава, а її володар загрозив московським послам: „Всі городи московські і саму Москву зломлю. А хто в Москві сидить, від мене не відсидиться“548. Єрусалимський патріарх Паїсій, величаючи Б. Хмельницького „князем Руси“, дорівнював його до Костянтина Великого. Греки продемонстрували підтримку Україні: два митрополити Коринфський Іосафат (загинув під Берестечком) і Назаретський Гавриїл (люди, близькі до Вселенського патріарха) відправили в Чигирині службу Божу в присутності московського посла А. Сухонова. В літургії вони вийшли з олтаря царськими дверима, закликали Б. Хмельницького з сином, звеліли їм стати навколішки, поклали їм на голови омофори, прочитали відповідні молитви. У многолітті та на єктиніях ті митрополити титулували Богдана „Государем і Гетьманом Великої Росії“. Церемонія нічого не каже нам у ХХ ст., а тоді вона повідомляла Московщині, Україні і світові, що Рим не визнає за ІІІ Рим Москву, а вважає Київ гідним перейняти права і обов’язки ІІ Риму. Богданова поразка під Берестечком 1651 року зруйнувала грецькі надії на Київ – ІІІ Рим, а поразка України в Переяславі 1654 року врятувала Москву – ІІІ Рим. Не знайшлося в Україні українського Філофея з українською національною доктриною „Київ – ІІІ Рим“.

9968017761857232.html
9968084666214908.html
9968160885308179.html
9968295568464873.html
9968578484935147.html